неділля, 30 квітня 2017 рокуmagyar nyelvRSS

Богдан Корж – людина каменю

19.12.2001, Єва Ґріґаші.

Спочатку було знайомство з його каменями. Спершу – з меморіальною дошкою на честь сторіччя поселення українців у Хорватії. Згодом – із скульптурою, що зображує угорського короля Андраша І та його дружину, київську княжну Анастасію, – цей пам'ятник нещодавно було відкрито на храмовій горі у Тиханському абатстві. Вже після меморіальної дошки і люди посвячені, й необізнані мали змогу пересвідчитися, що її автор – людина винятково обдарована, один із тих, хто задає тон у сучасному мистецтві скульптури. Однак самого автора до останнього часу знав мало хто з нас. Мешкає він в Ужгороді, а коли навідується до Угорщини, то шукає передусім будинки творчості та фахові кола.

Про Богдана Коржа з першого погляду можна сказати, що людина він тверда й недаремно вважає камінь за найпридатніший матеріал (хоча фотографії його доробків свідчать про те, що і по бронзі він майстер). Однак, як говорить сам митець, у цьому плані визначальним є не свідомий вибір. Творчість – то глибинний внутрішній порух. Становлення митця відбувається під впливом внутрішнього голосу, і хто здатний почути цей голос, для того природним і зрозумілим є і все інше, що слідує потому. Богдан Корж переконаний, що єдиний скарб, необхідний в дорозі, – то професійна підготовка, ази професії, котрі здатний опанувати в художньому вузі будь-хто з бажаючих присвятити себе мистецтву. Одні надають перевагу наслідуванню певного стилю, напрямку чи взірця, інші намагаються висловити себе, шукають зміст і форми самовияву, прислухаючись до власного "Я". Богдан Корж, безперечно, належить до останніх. Про свій життєвий шлях, виставки говорить з невимушеною простотою. Ми сидимо, за дружньою розмовою розмірковуємо про життя і про творчість. Від нього випромінюється якесь, пронизане упевненістю, людське тепло. Проте в людській безсторонності Богдана Коржа – гострота зору, реальність критичного спостереження, здатність прозирнути у суть речей. Отож не дивно, що принципи власної мистецької естетики скульптор визначає таким же стислим узагальненням: звільнити суть від усього зайвого.

Повертаючи на прозу, говоримо про запити і побажання замовників, численні зовнішні аспекти, очікування, більше того – категоричні вимоги, котрі часом є справжнім випробуванням терпіння, чутливості митця, спонукають його до перегляду власних переконань. Скульптор розповідає, скільки варіантів було зроблено до того, поки не з'явився останній, довершений скульптурний портрет Андраша й Анастасії, який відповідав би всім побажанням, точкам зору замовника, опонента і наглядового органу, – і коли він, автор, мало не в останній момент, зміг приступити до виконання задуму в камені. Я нагадала, що підготовка до виконання меморіальної дошки в Хорватії, хоча й з інших, також зовнішніх, причин, скоротилася. Так, і це теж є складовою частиною долі митця. Примус нереальних термінів, який вимагає від митця величезних жертв. У цьому ми були єдиної думки. Як і в тому, що мотивує митця до такої, нерідко видається, безглуздої, нерозсудливої самопожертви, – не що інше, як закоханість у творіння, яке ще тільки має народитися. Однак, якщо письменник веде двобій лише з власними думками, скульптору передусім необхідний матеріал, і до того ж такий, що якнайліпше відповідає його задуму.

А тепер на черзі – Олег Турик, нині будапештський архітектор. Товаришування Богдана і Олега започаткувалося ще в студентські роки у Львові. У всякої дружби своя доля. Свідченням тому – їх нова зустріч. Вони співпрацювали вже під час роботи над меморіальною дошкою для Хорватії. Олег виїжджав до кам'яного кар'єру, він же вибирав матеріал, найбільш придатний для втілення мистецького задуму. Так було і при виконанні скульптурної композиції для Тиханського абатства. При роботі над міськими пам'ятниками, в скульптурі для ландшафту без співпраці з архітектором не обійтися, пояснює Богдан. Ступінчастий п'єдестал для Андраша з Анастасією, котрий не лише служить опорою скульптурній групі, а й надає фігурам монументальності, тим самим підсилюючи візуальне враження, – також робота Олега Турика. Однак його роль друга і співавтора цим не вичерпується, адже неабиякий внесок Олега є і в тих творчих, фахових дискусіях, котрі допомогли з'ясувати напрям Богданових задумів у лабіринті численних умов і запитів замовника.

Чим керувався автор при створенні пам'ятника в Тиханському абатстві? Не лишилося жодного зображення ні короля Андраша, ні його дружини Анастасії, розповідає Богдан Корж. Тож питання реальної подоби тут не поставало. До того ж, і правда реалізму в мистецтві – день учорашній, тому виходити можна було лише з оцінки історичної ролі, духовного значення цих осіб, що само по собі відповідає творчому кредо Богдана. Після відкинення всього випадкового, другорядного вималювались достовірні контури; із сутіні віків проступали, виростали історичні особи – не рисами, а вірно схопленими обрисами, порухами, у всій своїй державній величі демонструючи єднаючу королівську волю і подружню близькість.

Нині у себе вдома в Ужгороді, в родинному затишку, де поруч з ним дружина-живописець і дочка-майстер художньої кераміки, Богдан Корж дав своїй творчій фантазії недовгий перепочинок після великої "битви" – так, як дає він відпочити, вистоятися завершеним творам. А можливо, митець уже працює в своїй майстерні чи то під зимовим закарпатським небом – звільняє від усього зайвого нову скульптуру. І, може, знає, чи, принаймні, відчуває, що залишив по собі на тиханському пагорбі скульптурний шедевр.