вівторок, 26 вересня 2017 рокуmagyar nyelvRSS

Інтерв’ю з Ярославою Хортяні, новообраною Головою ДОСУУ

24.01.2003, Василь Плоскіна.

– 24 січня для угорських українців нарешті завершився тривалий виборчий марафон, що забрав масу енергії й душевних сил, але з якого дійсні українські організації вий­шли переможцями. Українська меншина чисельно зросла і згуртувалася. Попереду для неї відкриваються величніші й незрівнянно ширші обрії діяльності. Що можеш сказати з цього приводу як людина, що вдруге очолила Державний Орган Самоврядування Українців Угорщини? 

– Я згідна з тим, що це був таки справжній марафонний забіг до кінця. Ми серйозно готувалися до виборів 20 жовтня майже з літа і розуміли, що до місцевих національних органів самоврядування хочуть потрапити не тільки українці. Були, наприклад, такі, що не мали українського походження. Ми почали цікавитися, де це може бути і які сили вони представляють. Але коли вибори закінчилися, стало ясно, що наші депутати ста­нов­лять більшість. Проте ми не хотіли покладати рук, справедливо вважаючи, що Державний Орган Самоврядування повинен складатися із випро­бу­ва­них людей, які довели українській громаді, що вони вміють працювати не на себе, а в інтересах меншини. В подальшому все так і склалося. Але цікаво, що до співпраці з нами підключилося навіть кілька нових депутатів, які висувалися не нами, у тому числі з Ніредьгази. Цим самим вдалося продемонструвати, що маємо бажання працювати не тільки з кандидатами від ТУКУ і ДОСУУ, але з усіма українцями, які вбо­лівають за спільну справу. А ті, котрі не мають ніякого відношення до української культури, а, навпаки, може таємно виношують інші цілі, наприклад, заважати в роботі, то ми їм заявляємо рішуче, що не дозволимо цього робити і не дамо дискредитувати нашу справу. 

– Які головні завдання ставить перед собою ДОСУУ на наступні кілька років? 

– Насамперед потрібно допомогти матеріально і морально запрацювати на повну силу нашим новим самоврядуванням у провінції. Дуже важливо, щоб про нашу українську культуру дізналися у Ваці, Мішкольці, Варпалоті, Айці, Ніредьгазі, де є великі скупчення українців. А другою спільною метою являється побудова Української Церкви, нашого духовного центру, тому що християнська віра є частиною життя українців – наше сьогодення й майбутнє. Хочемо, аби віру батьків сповідували й діти. Нам це повинно вдатися у наступні чотири роки. Якщо не пощастить звести церк­ви, то нехай буде бодай українська каплиця тут, у Будапешті. Згідно з переписом населення, в столиці мешкає 1400 українців плюс агломерація, наприклад, місто Вац і навколишні містечка й села. До неї навіть належить обласне місто Секешфегервар, де є наш електор але немає українського самоврядування. Повідомимо про церкву всіх людей, і вони відвідуватимуть її. Отаке наше завдання.

А решта – це підняття на належний рівень наукової діяльності а також видавницької. Заходів у нас, хвалити Бога, не бракує. Ми й надалі будемо широко пропагувати свою культуру. А ще хочемо серйозніше заявити про себе в телевізійному ефірі. Назріла необхідність зробити реформу програми національних меншин. Ми нею незадоволені, тому що ця передача є на рівні 70 років минулого століття. Потрібно її оживити, наповнити цікавою інформацією і новим змістом. Адже відомо, що медії - це четверта влада. Бо якщо ми будемо пнутися із власної шкіри, роблячи серйозні заходи й інші добрі справи, а про нас не будуть знати у країні. То це аж ніяк не піде на користь справі.