вівторок, 21 листопада 2017 рокуmagyar nyelvRSS

Успішне дослідження істориків України та Угорщини

06.03.2012, Василь Плоскіна. фото: Роман Рішко

У вівторок 6 березня у будівлі Угорського інституту дослідження комунізму ХХ століття відбулася презентація книги «Висилка у Радянський Союз. Угорські депортовані в неволі КДБ – рік 1956-й». Це спільна праця молодого українського історика Александра Пагірі з Києва та дослідника воєнної історії, професора Будапештського католицького університету ім. Пейтера Пазманя Мікловша Горвата. Добре ілюстроване видання з фоторепродукціями документів кінця 1950-х років вийшло накладом у 1000 примірників на угорській мові.

Велелюдний захід проходив у Буді. Зал, де відбувалася презентація книги, був ущерть заповнений публікою. Не всім присутнім вистачило місць для сидіння. Чимало гостей стояли у вільному проході позаду за рядами стільців. А деякі молоді люди, правильно зорієнтувавшись у ситуації, любенько примостилися на широких східцях дерев’яних сходів.

Із успішним завершенням дворічної праці авторів привітала директор музею терору Марія Шмідт. До її слів також приєднався колишній прем’єр-міністр Угорщини у період із грудня 1993 до липня 1994 року Петер Борош.

Доповнюючі доповіді по темі мали: науковці Дьєрдь Марко («Депортація із арсеналу засобів комунізму»), співавтор презентованої книжки з угорського боку Міклош Горват («Примусова висилка на історичному тлі»), український співавтор видання, аспірант Київського національного університету ім. Тараса Шевченка і редактор журналу «Український тиждень» Олександр Пагіря («Депортація угорських громадян у світлі документів КДБ»), Дьєрдь Лупкович («Депортовані у 1956 році жителі області Саболч-Сатмар», Кунд Галмі («Ті, що не звільнилися. Пам’яті страчених молодих людей з Пешта»).

***

У перерві між виступами «Громада» поцікавилися в Олександра Пагірі, як народилася ідея випуску цього документального видання.

- Під час процесу розсекречення документів КДБ УРСР у 2009 році я працював в архівах Служби безпеки України. Мені пощастило натрапити на унікальну збірку архівних матеріалів в Ужгороді, - пояснив Олександр Пагіря. – Це були 22 томи слідчих справ на депортованих до СРСР угорців після придушення революції 1956 року. У мене виникло бажання, аби якимось чином опрацювати цей величезний масив документів й опублікувати, адже лише в одному томі зібрано до 300 аркушів документальної інформації. 2009 року мене запросили в Будапешт виступити з лекцією про зв’язки між УПА й угорською армією, і, власне, тоді я познайомився з професором Міклошем Горватом, щоб обговорити можливість публікації щодо депортованих угорців. Він був у курсі цієї теми, але не мав доступу до архівних документів СБУ. Через деякі обставини суб’єктивного характеру а також зміну влади в Україні, нашу з паном Горватом співпрацю вдалося розширити і довести до пуття дослідницьку роботу, тобто написати наукову її частину тільки через два роки.

- А як Ви безпосередньо вийшли на потрібного Вам експерта в особі професора Міклоша Горвата?

- Мене познайомив з ним Ласло Веспрем, співробітник Угорського інституту воєнної історії. Міклош Горват приїжджав до Києва, бачив ці документи, були певні домовленості з керівництвом СБУ, воно схвалило таку співпрацю, і, як бачимо, результат є. Всю редакторську роботу з видання книги виконав у Будапешті професор Горват, оскільки угорською мовою я не володію. Раніше планувалося, що це буде двомовний українсько-угорський збірник, у тому числі з російськими документами. Але архів СБУ не вніс свою фінансову частку в цей проект. Тому вийшла книжка тільки на угорській мові. Зрозуміло, що дана тема є більш актуальною в угорському суспільстві, але, з іншого боку, не забуваймо, що документи надала СБУ і було б доцільно зробити також український переклад презентованої нині книги. Я сподіваюся на те, що з часом можливо з’явиться хтось із приватних меценатів, які підтримають ідею з перекладом.

- Скільки осіб було депортовано з Угорщини в СРСР наприкінці 1956 року?

- За списками проходило 860 чоловік, із яких було 25 жінок і 9 неповнолітніх. Цей континґент в’язнів формувався дуже хаотично. Людей просто хапали на вулицях. Там були як учасники повстання, так і звичайні перехожі. Слідство з радянського боку довело, що 39 відсотків заарештованих угорських громадян невинні люди. Це була свого роду превентивна операція силовиків з метою встановити бодай якийсь контроль над громадянами в умовах нестабільності. З іншого боку, кадаристи за допомогою іноземних військ мали завданням ізолювати найбільш активну частину угорського суспільства, що фактично і було виконано.

Угорський історик Тамаш Штарк, що виступив на заході на правах ведучого, зазначив у своєму виступі, що після зміни суспільно-політичного ладу в колишній угорській Народній Республіці у 1989 році тема повстання 56-го року є чи не найбільш дослідженою в Угорщині. Проте доля 860 депортованих до Радянського Союзу угорських громадян через відсутність доступу до архівів колишнього КДБ залишалася невідомою аж до цього часу, хоча спроби місцевих істориків зняти цю «білу пляму» в новітній історії Угорщини робилися ще на початку 1990-х років – не в останню чергу з боку Дьєрдя Лупковича та професора Міклоша Горвата.

Професор М.Горват погодився поділитися з читачами нашого журналу про те, яку частину роботи в дослідженні документів із 22-томного архівного масиву виконав він, готуючи матеріали до книжного друку.

- Моїм завданням було дослідити долі депортованих у 1956 році до Радянського Союзу угорців, аби встановити їх імена, місце висилки і за яких обставин їх було депортовано, а відтак як склалося їхнє подальше життя. Для нас також важливо було знати, чого домагалися від угорських повстанців радянські власті і яку документацію у цьому зв’язку на них готували. Паралельно теба було прослідкувати, наскільки ефективним був процес із боку міжнародної спільноти на перебіг тюремного ув’язнення угорців у Радянському Союзі. Розсекречені документи допомогли нам встановити особи депортованих співвітчизників. Як з’ясувалося, були заарештовані і силоміць вислані до пересильних радянських тюрем також троє громадян ФРН. Без сприяння наших українських колег, працівників архіву СБУ, колишнього посла України в Угорщині Дмитра Ткача та керівництва Українського самоврядування в Угорщині цю роботу не вдалося б успішно завершити.

- Гадаєте, ця дослідницька робота матиме своє продовження в майбутньому?

- Звичайно, це тільки початок, адже ми багато-чого ще не встигли дослідити й опрацювати, зокрема вивчити протоколи допитів кожного депортованого й перекласти на угорську мову, щоб з ними могли ознайомитися і родичі заарештованих.

- Хто допомагав у перекладі цих документів на угорську мову?

- Як я вже зазначав у своєму виступі на початку презентації, мій український колега Олександр Пагіря дуже багато допоміг у відборі архівних документів. Особисто я володію на певному рівні російською та українською мовою, але цього було замало, щоб швидко й ефективно ознайомитися з усіма 22 томами кримінальних справ, із них вибрали 141 документ для подальшої роботи. Їх дуже якісно переклала на літературну угорську мову Чілла Фединець, чим дуже полегшила мою роботу. Пізніше ми вже почали класифікувати матеріали, аналізувати їх, уточнювати факти і події... Це була серйозна спільна справа упродовж двох років. Книжка вийшла тиражем у 1000 примірників з тим наміром, що коли попит на неї зросте, можна буде її перевидати.

На презентації книжки Олександра Пагірю запитали, що могло б статися з депортованими угорцями, якби події розвивалися за сценарієм тодішнього начальника КДБ СРСР Івана Сєрова, що брав активну участь у плануванні спецоперацій під час угорського повстання 1956 року. За словами О.Пагирі, Сєрову його кремлівське начальство не давало дуже розперізуватися в Угорщині. Очевидно, зіграло свою роль те, що компартія СРСР у хрущовську «відлигу» вже відмовилася від курсу на терор населення а також міжнародні протести. Попри те, що Сєров вважався фахівцем із переселення народів і на «відмінно» засвоїв під час сталінських репресій тюремну справу, із депортованими у 1956 році угорцями у в’язницях Ужгорода, Мукачева, Стрия та інших тюрмах обходилися досить людяно, добре годували і не відмовляли їм у кваліфікованій медичній допомозі. Разом із тим, за словами О.Пагірі, не слід забувати, що Іван Сєров у 1939-41 роках сповна «проявив» себе на Західній Україні та в Західній Білорусі, де завдякий його завзяттю служаки-енкаведиста високого рангу чисельність депортованих осіб йшла на сотні тисяч...

Історик Томаш Штарк зазначив, що за 23 роки іпсля демократичних змін в Угорщині успішну співрацю між істориками сусідніх країн вдалося налагодити тільки з українцями. Як не прикро, але цього він не міг сказати стосовно своїх словацьких чи румунських колег.

Зі свого боку, Олексанндр Пагіря, відзначивши добрі стосунки між дослідниками історії в Україна та Угорщини, застеріг своїх старших колег, що історикам, мабуть, слід розширювати рамки бачення проблемних тем в історії двох сусідніх країн у ХХ столітті, а не зациклюватися лише на подіях у Закарпатті періоду 1939-44 років. Беручись за дослідження теми депортованих угорців, О.Пагіря зізнався, що передусім думав, що ці оприлюднені у книжці документи та біографічні дані зможуть якимось чином допомогти ще нині живим учасникам, які пережили депортацію, про їхніх родичів чи спадкоємців або про те, щоб зберегти добру пам’ять про постраждалих людей.

За словами Пагірі, досліджувані протоколи, довідки, були дуже недолуго складені як за формою, так і за змістом: «Радянські слідчі працювали поспіхом у тих умовах, допитуючи щодня до ста чоловік лише в одному Ужгороді. У цих документах дуже багато помилок у написанні угорських імен, прізвищ, не кажучи про правопис і стилістику мови, вживанні спеціальних термінів тощо. І це було масштабною проблемою і справжнім головним болем для упорядників книжки».