Ірина Кірілова —  українська хореографка, закінчила Київську Національну академію керівних кадрів культури та мистецтв, працювала артисткою балету, переможиця багатьох міжнародних та всеукраїнських хореографічних конкурсів. Переїхала до Будапешта недавно, але вже має цілком успішну власну танцювальну студію. З вересня цього року вона також веде щосуботи в Недільній школі при Державному самоврядуванні українців Угорщини уроки танців

Як налагоджувався навчальний процес, які були труднощі й радощі, що дітям дають заняття танцями, а також про танцювальний хист і дисципліну, ми говорили з Іриною Кіріловою після шкільних занять

– Як вам подобається в нашій школі?

– Надзвичайно подобається! До мене приходять дуже талановиті діти, з ними хочеться працювати.

– Я знаю, що ви поділили дітей на дві групи, з чим це було пов’язано?

– Так, на початку навчального року у нас було кілька змішаних уроків, під час яких як більш дорослі, так і зовсім малі діти були в одній категорії. Ці уроки показали всім — і мені, і батькам — що така навчальна стратегія не працює. Різний вік дітей — це зовсім різні інтереси, дорослим нудно робити те, що подобається робити малим, а малим — важко те, що роблять дорослі. У результаті, ми мали погану поведінку, хаос і абсолютну відсутність мотивації до роботи. Я намагалася створити програму, яка була б цікава всім, але це неможливо. Тому зрештою ми вирішили дітей поділити на старшу й молодшу групу, і це стало дуже правильним рішенням.

– Розкажіть мені про обидві групи, а також навчальні програми для них. Чим відрізняються?

– Всім. Я розробила різні програми для обох груп, і завдання та цілі для них теж різні. Я завжди чітко планую всі уроки, зараз ми в обох групах вчимо хореографію. Трохи інший підхід використовую до обох шкільних груп, ніж, приміром, до моєї студійної групи. В студійній групі ми спочатку вчимо базу: як ставати правильно на носочки, правильно підіймати ногу і так далі. Це такий більш професійний підхід, він є для тих, хто хотів би танцювати серйозно, але в такому разі заняття мають обов’язково відбуватися частіше, два-три рази на тиждень. Раз на тиждень у школі ми більше танцюємо, ніж займаємося технічними моментами, шкільні заняття — це для радості, творчості і загального розвитку. Саме так наші заняття приносять усім радість і мають ефект. З молодшою групою, віком від 3,5 років до 5-ти, ми робимо більше вправ на координацію й обов’язково працюємо в ігровій формі: вони зайчиків роблять, ведмедиків. Також зараз вивчаємо танець «Подоляночка», він їм страшенно подобається, бо за своєю суттю теж є грою — це давній український фольклорний ігровий хоровод, танець-гра. Плануємо його пізніше показати зі сцени. Для старшої групи, віком від 8-ми до 13 років, ми все стилізували під сучасні танці. Тобто ми танцюємо під українську музику, але робимо сучасні рухи і їм це справді подобається, я бачу.

– Як танець розвиває дитину?

– Найперше хочу сказати, що танці дуже корисні в будь-якому віці, а для дітей то й поготів: вони гармонійно розвивають тіло, допомагають формувати правильну поставу і правильну ходу. По-друге, танці розвивають пам’ять, бо коли людина танцює, вона запам’ятовує. Але танець залучає інший вид пам’яті — м’язовий. Також танці навчають дисципліни. Це завжди видно на уроках: якщо я трохи слабше реагую, діти відразу розслабляються, і вже десь щось не доробляють, замріються і не дуже працюють. Мені доводиться їм нагадувати: «Де ваша сила в руках? Сила в ногах? Де ваші очі? Куди поділася ваша енергетика?» Найменших діток танець навчає креативності, вони багато собі уявляють і намагаються в танці передати те, що уявляють. Танець сприяє розвитку музикального слуху, вдосконалює координацію рухів і розвиває гнучкість.

– Чи є у ваших групах хлопці?

– Нема жодного. Ще в літньому таборі на танцях було багато хлопців, у багатьох справді добре виходило, мали до танців справжній хист. Зараз вони вже не ходять. Не знаю, чому, можливо тому, що це якраз той вік, коли хлопці не хочуть з дівчатами танцювати. Можливо також, якби батьки мені трохи допомогли і розповідали вдома, що танці — це не тільки дівчача справа. Від батьків насправді дуже багато залежить. Як дитина приходить на заняття, як вона вже налаштована. Також поведінка — дуже важко працювати, коли дитині не пояснили вдома, що вона йде не балуватися, а чомусь навчитися. Можливо у формі розваги, але це все одно треба сприймати серйозно.

– Розкажіть мені про хист до танців. Він має бути вроджений?

– Дуже по-різному буває. Так, справжній хист зазвичай видно відразу, але є такі, які раптом у процесі можуть з’ясувати, що танцювати їм дуже добре виходить. У моїй студії, не в школі, є дівчинка, у якої хист зненацька прокинувся через рік занять, я бачу зараз дуже великий прорив й прогрес, і цьому страшенно радію. Є діти, у яких хист до хореографії видно в рухах і в пластиці, але вони не хочуть. А є діти, які зовсім до танців не готові, але хочуть і в них все виходить чудово. Бажання тут дуже багато важить теж. У мене в молодшій групі є дівчинка, у якої очі горять на кожному уроці «Я сьогодні балетки взяла!!!» І я справді бачу, що їй це дуже подобається. Є дівчатка, яким йде гірше. Все дуже індивідуально, і стає зрозумілим тільки під час занять. Тому приходьте, приводьте дітей, у нас справді цікаво.

Інга Деяк, „Український вісник”